КИЇВ (QHA) -

Волонтерка Раїса Шматко розповіла в ефірі Радіо Hayat про допомогу військовим та ситуацію на тимчасово окупованих територіях Донбасу.

Радіо Hayat: Чим ви займалися останній рік? Куди їздили? Що бачили? Яким чином допомагали нашим бійцям? Як ви споруджуєте ваші вантажі? Як це все відбувається?

Раїса Шматко: Дуже тяжко. На фронті я майже з перших днів, з травня 2014 року, але якщо будемо говорити за останній рік, то це доволі розлого. Я продовжувала їздити в Кримське на Луганщині – Богом забуте село. Це дуже страшне село, як на мене. Воно знаходиться, як у котлі, з усіх сторін в облозі. Є тільки одна дорога, страшна дорога. Страшнішої я в світі не бачила. Кожен боєць, який там був, вам це підтвердить. Зараз хлопці пішли на ротацію. Це відома всім 95-а бригада, з ними ми стояли в Пісках, в Тоненькому, на шахті «Бутівка».

Я почала їздити до тих хлопців, до яких я не мала можливості їздити, бо не зовсім по дорозі. Якщо ми не веземо, це не значить, що ми не допомагаємо. Ми передаємо тим, хто їде, там, де є можливість, надсилаємо через «Нову пошту». На місяць ми надсилаємо десь 2 – 3 тонни вантажу. Ми робимо це безкоштовно, доставку бере на себе «Нова пошта». Це я не рахую того, що ми возимо. Буваємо мінімум два рази на місяць. Я їжджу сама, їжджу тільки на «нуль». Я ніколи не заїжджаю в штаби. Мені це не цікаво. Мені цікаво, щоб те, що ми зібрали, потрапило до хлопців, які потерпають найбільше, які живуть в окопах. Живуть в нелюдських умовах.

Радіо Hayat: Ви були на «нульовці» 200 разів.

Раїса Шматко: Це приблизно. Може, й більше, але не менше, це точно.

Радіо Hayat: Що ви туди везете, окрім безпілотників, одягу?

Раїса Шматко: Все, чого потребують хлопці. По-перше, ми весь час з ними на зв’язку, ми не веземо просто те, що нам принесли, ми веземо те, що потрібно. Збираємо завдяки небайдужим українцям, небайдужим друзям із-за кордону. Я не можу не подякувати дівчатам з Вашингтону.  В п’ятницю ми робили презентацію фільму Олі Онишко – відомої кінорежисерки українського походження. Ми познайомилися на Майдані. Вона знімала фільм «Жінки Майдану». Вона довго робила цей фільм. Був міжнародний кінофестиваль, на якому цей фільм увійшов в п’ятірку найсильніших. Зараз цей фільм показали уже в кожному штаті Америки, в Канаді, в Чехії.

Радіо Hayat: Чому такий гендерний принцип – «Жінки Майдану»?

Раїса Шматко: Я – лідерка всеукраїнського жіночого руху «За вільну Україну». Я вважаю, що жінка в Україні набагато активніша за чоловіка. Так історично склалося. Жінок до війни було на мільйон триста більше за чоловіків. Думаю, що зараз набагато більше. У нас є дуже багато проблем, гендерна нерівність є.

Радіо Hayat: Півтори тонни вантажу в одній вантажівці. Пальне в один бік і в зворотній бік десь 5 тисяч гривень.

Раїса Шматко: Дякувати Богові, люди збирають, допомагають.

Радіо Hayat: Чому така потреба їздити туди? Спочатку це була цікавість.

Раїса Шматко: Ні, це не цікавість була. Я звикла боротися, бо займаюся цим дуже давно. Я пройшла не тільки Майдан гідності, я – активний учасник Мовного майдану, Врадіївського майдану. Чому я на війні? Тому що без хорошого тилу не буває перемоги. Не всі можуть стріляти і воювати. Ми, жінки, особливо мого віку, зобов’язані допомагати. Я пенсіонерка, я можу собі дозволити займатися волонтерством 25 годин на добу. Я не хочу, щоб мій онук бачив війну. Для мене найстрашніше бачити дітей на війні. Я дуже багато допомагаю дітям. Вся наша команда, яку я дуже люблю, збирає все, що може. У нас тільки в Бахмуті знаходиться більше 300 діточок, яким ми допомагаємо постійно вже третій рік. Є у нас дітки в Покровську. Там 40 дітей.

Коли хлопців перевели на Луганщину, штаб ОУН знаходився в Лисичанську. Націонал-патріоти-добровольці завжди діляться. Біля них знаходилася міська лікарня. Там є відділення дитячої психологічної реабілітації. Допомагаємо їм.

У Кримському теж мешкають дітки. Ми і туди допомагаємо.

Радіо Hayat: Чому держава не піклується про своїх захисників?

Раїса Шматко: Я кажу вам про «нуль». Мене часто запитують, скільки ти можеш возити туди трусів і майок. Я фотографую і фільмую, щоб ви бачили. Місцеве джакузі – добре, якщо тазік. Водичка з PET-пляшки. Добре, якщо воду привезли. У нас, на жаль, не війна, а АТО, тому у нас всі закони мирного часу. В мирі вам дають форму на певний період часу. Коли йде війна, це інші потреби. На жаль, ми досі називаємо війну АТО. Я ненавиджу це слово, бо я бачу, що то за АТО.

І зараз є добровольці, добробати. І вони стоять в самому пеклі. Крім нас, волонтерів, їм ніхто не допомагає. Я кожному журналісту кажу: глум і сором Україні, яка на 4-й рік війни добровольцям не надає навіть статус УБД. Люди, це наша з вами вина, це герої, вони ж там не за гроші.

Радіо Hayat: Безпілотники, які ви привозите, використовуються?

Раїса Шматко: Звичайно. Про це не можна багато говорити. Я дуже вдячна своєму товаришу, який мешкає в Стокгольмі, який дуже багато нам цим допомагає. 

Радіо Hayat: Якийсь зв’язок з частинами, до яких ви приїжджаєте, є? Вони вам телефонують?

Раїса Шматко: Не те слово, вони не тільки телефонують. Я не маю нагород від президента і не дуже цим переймаюся, але найдорожчі нагороди – я маю чотири бойових ордени від моїх бійців, з якими я була в окопах, я цим пишаюся, для мене це найбільша нагорода в світі.  Вони приїздять до мене весь час. Четвертий рік війни. Мене знає вся лінія фронту.

Мені було боляче, що добробати не нагороджують. Оскільки я є лідеркою всеукраїнського жіночого руху, я маю право нагороджувати. Я дуже добре співпрацюю з ВТО «Орден». Там прекрасні люди, я їм вклоняюся. Я дуже вдячна Олександру Сопову, Анні Соповій, які мені допомагають. Я нагороджую хлопців на передовій. Якось Сопов мене запитав, чому я не сплю, бо побачив, що я о третій ночі в інтернеті. Я відповіла, що сидять волонтери, які їздять на «нуль». Коли йде бій, ми сидимо і переймаємося, щоб ніхто не загинув, нам болить. Я не можу уявити навіть в страшному сні, що в цей час переживає мати, яка віддала найдорожче в своєму житті. А та мати, яка не дочекається? Це не життя, а існування, мене дуже обурило, що на четвертий рік війни влада не спромоглася зробити нагороду для цієї матері. Олександр запитав: «Хочеш ми зробимо?». Я дуже рада, що ми це зробили. Ми зробили Орден матері бійця АТО. Це матерям, які втратили дітей. А жінки, які там воюють, парамедики, жінки, які чекають коханих? Ми зробили медаль «Берегиня України». В Дарницькому районі ми нагородили матерів загиблих – 32 жінки. На другий день мені написала сестра загиблого у 2014 році. Вона сказала, що її матір вперше запросили на свято. Коли вона отримала нагороду, вона несла її в руках, поки не приїхала додому, вдома поклала орден біля фото синочка.

Я дізналася, що в Україні є 6 матерів, які ніколи не дочекаються двох своїх синочків.

Радіо Hayat: Ви возите туди ще й представників творчої інтелігенції, артистів.

Раїса Шматко: Так, туди, де можливо. Я намагаюся на свята бути з хлопцями, вони повинні знати, що ми про них думаємо. На Новий рік з 2014 на 2015 я взяла з собою Олександра Єгорова, Василя Ковтуна, з нами поїхав скрипаль Орест Криса. Ми зустрічали Новий рік в Тоненькому. Новий рік у Росії починається на годину раніше. Вони зробили нам «феєрверк». Ми знаходилися у приміщенні. Орест Криса взяв альт, почав грати Баха. Ніколи в житті не чула такого виконання. Коли він грав, всі боялися, щоб він не замовк. Ми перестали чути те страшне. Олександр Єгоров тоді написав: «Музика на якісь хвилини зупинила війну».

Радіо Hayat: Коли ми з вами розмовляли напередодні, ви сказали, що війна закінчиться тоді, коли вирішаться всі проблеми у Києві. Чому ви так сказали?

Раїса Шматко: Тому що війна перетворена на великий бізнес. Тому я була на мітингу за імпічмент президента.

Радіо Hayat: Що можуть українці, кияни зробити для того, щоб допомогти воїнам?

Раїса Шматко: На жаль, сьогодні пересічний українець потребує допомоги. Добре влаштувалися у Києві ті переселенці, які мали кошти. А ті, що їх не мали, побули трошки і повернулися туди, де дуже небезпечно.  Вони потребують допомоги.

Радіо Hayat: Як налаштовані воїни на «нулі» до цивільного життя, коли повернуться після служби?

Раїса Шматко: Те, що вони там бачили, - це дуже страшно. Вони повертаються і бачать, як тут дехто жирує, бачать, що вони тут не дуже потрібні, бо роботи немає, платити за комунальні дорого. Вони захищали, а тут гнобили їхніх матерів і жінок.

Радіо Hayat: Не страшно вам їздити?

Раїса Шматко: Я приїжджаю і бачу не тільки своїх дітей, а й онуків, бо хлопці по 18 – 19 років – то мої онуки. Я таким чином спокутую, мабуть, гріхи. Вважаю, що моє покоління дуже сильно завинило перед молодими. Ми бачили, як нам брешуть, як нас обкрадають, і мовчали. За все те, що ми зробили, отам в окопах повинні бути ми, а не оці діти, тому я там. І я буду там до кінця.

Радіо Hayat: Коли закінчиться ця війна?

Раїса Шматко: Я не відчуваю, що це скоро закінчиться. Війна, на жаль, триває і ззовні, і всередині країни. Всім тим, хто не під кулями, треба не на дивані сидіти і розказувати, а щось робити. Я прошу всіх зняти корони, бо країна в небезпеці, треба щось робити.

Дуже багато хлопців немає. Я останній рік або півтора не ходжу на похорони. Я хочу пам’ятати їх живими, я стомилася їх ховати.

Я ніколи не забуду нашого Андрія («Примус»). Коли я приїжджаю, я ходжу з цієї позиції на іншу. На Луганщині позиція від позиції дуже далеко знаходиться територіально, не всюди можна вирити окопи. Інколи йдеш по відкритій місцевості. З тобою іде боєць. Андрій – та людина, яка мене прикривала. Чим ближче він підходить, я розумію, що це небезпечно, що він буде закривати мене собою.

Коли ми йшли по позиціях він мені завжди казав: «Ну що, Раю, пішли? Ти ж знаєш, я фартовий». Його немає. Він стояв в дозорі. Прилетів ПТУР прямо в голову. Хлопці збирали Андрія. У нього залишилася 16-річна донечка, він єдиний син у матері. Андрію, ми тебе ніколи не забудемо!

Джерело: Радіо Hayat

QHA