КИЕВ (QHA) -

Валерій Пузік — український художник, письменник, сценарист і режисер документального кіно, кореспондент Агентства QHA ("Кримські новини").

У січні 2015 року він пішов добровольцем у зону АТО. Брав участь у бойових діях на Донбасі в складі 5 батальйону Добровольчого українського корпусу Правого Сектору (ДУК ПС). У лютому 2015 року в селі Піски разом з побратимами Валерій Пузік зняв короткометражний документальний фільм «Перемир'я». Після повернення з фронту активно займається військовою творчістю.

Дебютна збірка короткої прози «Моноліт» Валерія Пузіка отримала престижну літературну премію «Смолоскип». В інтерв’ю QHA Валерій Пузік розповів, про свою творчість і вплив на неї війни.

QHA: Художник, письменник, режисер… Як ти позиціонуєш себе?

Валерій Пузік: Насправді, все просто: коли з'являється історія, яку дуже хочеться розповісти, я просто обираю найбільш правильну форму.

Емоцію можна передати малюнком, ним же можна зафіксувати стан дійсності, або певне ставлення до речей. Робота з реальністю — це, звісно, фотографія і документальне кіно. Література ж допомагає мені розповісти про ті речі, які навряд чи вийде розкрити візуальним способом. Наразі це так.

Я не можу назвати себе ні режисером, ні письменником, ні художником, ні фотографом з простої причини: я не вважаю себе професіоналом у кожній із цих сфер. Я розповідаю історії так, як умію, тими методами і засобами, які знаю. Якщо це, наприклад кіно, то засоби ці зовсім не "кіношні". Часто там немає красивої та ідеальної картинки і, зрештою, ти залежиш від техніки, яка є у тебе в руках.

Наприклад, фільм "Перемир'я" ми знімали на кишенькову екшн-камеру. "Прощання між зірок" — взагалі на телефон. У двох відеокліпах для дуету сестер Тельнюк теж використовується зйомка телефоном.

З текстами все простіше. То територія свободи, адже є лише ти і чистий папір. Головне — мати історію, яку дуже і дуже хочеться розповісти.

QHA: Як на тебе вплинули події на Майдані та на Сході?

Валерій Пузік: На Грушевського гумова куля поцілила мені у підборіддя. Щось тоді змінилося в мені. Що саме — не знаю, я намагався те виписати в тексті "Тлінний Адам" який є у книзі.

Я не дуже люблю розповідати про період 2012 — 2015 рр., бо все не так однозначно як може здатися на перший погляд.


Малюнки В.Пузіка на військових снарядах

Коли потрапив до ДУК, то спершу був у інформаційному відділі, який займався збором інформації з фронту, писав там статті для ДУК.ІНФО, мали видавати фронтовий журнал.

Але я йшов туди не писати про війну, і через деякий час перейшов в артилерійський підрозділ з яким власне виїхав на передову в район шахти Бутівка.


  "Шахта Бутівка" В.Пузік

Думаю, усі ці події, майдан, війна, уся ця невизначеність вона не може не впливати. І я не можу відповісти на це питання, бо ми продовжуємо жити у цій площині. Єдине, що ми можемо, це зафіксувати її різними способами: документальним кіно, фотопроектами, текстами врешті-решт.


В.Пузіка та його побратим Далі - головний герой фільму "Перемир'я"

QHA: Коли ти почав писати і що надихало тебе? Як твої тексти побачили світ?

Це питання складне. Я не вірю в натхнення. Я можу не писати довго, але коли з'являється потреба, то це подібно грозовим хмарам, що насуваються і ось-ось вибухнуть дощем. Поштовхом до написання тексту може бути будь що: від випадку на вулиці — до слова чи образу, які чомусь з'явилися у голові. І тоді я чіпляюся за це та йду за ним, і куди він поведе — точно не знаю у більшості випадків. У мене дуже багато недописаних текстів. Деякі з них лежать роками, а потім — бац! — і кінець сам по собі склався. Не знаю, як це пояснити. Інколи пишу по три тексти одночасно і ці текстові документи просто відкриті на робочому столі комп'ютера.

Щодо книги "Моноліт", то вона побачила світ завдяки Видавництву ДІПА. Хлопці просто повірили в тексти. І я безмежно вдячний їм за це, бо видавати книгу відмовилося десь п'ять видавництв. Вона лежала дуже довго у шухляді, й зрештою я дуже радий, що вона вийшла саме такою. Там є і мої фотографії із зони бойових дій, і тексти які писалися тоді.

QHA: У рецензіях пишуть, що «Моноліт» — це особиста сповідь, ілюстрація внутрішніх почуттів на війні та поза нею. Як би ти охарактеризував свою книгу? Яку основну думку ти хотів донести до читача?

Валерій Пузік: Якщо говорити окремо про книгу "Моноліт", то це — не сповідь і не автобіографічна проза, хоча, звісно, деякі речі писалися під впливом скажімо так “подій”, як от маленька повість “Тлінний Адам”. У книзі здебільшого персонажі поміщенні в документальне середовище, в нашу з Вами реальність. В оповіданнях є містика, є багато смерті. Я не можу сказати, що книга позитивна. Вона радше — про постравматичний синдром і людську пам’ять.

На презентації у Миколаєві, так мені здається, я сформулював про що книга. Вона про “наших мертвих вчителів”. Звісно, кожен вкладе у це поняття щось своє, — і це правильно. Книга, по-перше, непроста, вона має декілька рівнів “повернення”; деякі персонажі переходять з оповідання в оповідання, деякі герої ховаються під позивними. Для мене “Моноліт” — це роман у тринадцяти оповіданнях, які не мають чіткої хронології. “Моноліт” — це хроніка подорожі людського духу, адже у книзі є тексти 2012 року, що були написані ще до майдану та війни, і власне тексти які писалися після повернення із зони бойових дій. І більшість текстів після війни писалися для того аби зафіксувати стан.

За сім місяців перебування у лавах ДУК ПС з’явилося багато запитань, на які хотілося відповісти, і ці тексти дали змогу це зробити. Зрештою, потрібно було виписати отриманий досвід і зафіксувати його також.

Усе почалося з ДУК.Інфо, де я працював. Це інформаційний відділ Добровольчого українського корпусу і основним завданням на той час у мене було збирати інформацію. Цієї інформації було дуже багато. Ми писали тексти та інтерв’ю, знімали відео. Після ДУК.Інфо фіксувати у текстовому форматі свої думки та події навколо стало звичною справою, а побратими вже не звертали увагу на те, що я фотографую і пишу щось на зразок щоденника.

QHA: Про що ти писав до того, як з’явився "Моноліт"?

Валерій Пузік: Дуже довго писав містичні повісті. Рукопис книги “Крики і тіні” навіть свого часу отримав заохочувальну премію літературного конкурсу Смолоскип у 2015 році. Містика нікуди не поділась. Вона присутня в книзі “Моноліт”, просто вона вплетена у візерунок доволі упізнаваної нами усіма реальності.

QHA: Планується презентація книги в яку потрапить також твоя збірка «Бездомні пси», розкажи, будь ласка, про цю книгу?

Валерій Пузік: Те, як з’явилися “Бездомні пси” — дуже дивна історія.

Я переміг в конкурсі короткої прози ім. Григора Тютюнника з однойменним циклом оповідань, і ці оповідання увійшли в книгу. Вона тоненька. Має сотню сторінок. Книга побачила світ за добу після “Моноліту”, і це своєрідний вступ до нього. І якщо, по суті, його не мало би бути, бо є вже “Моноліт”, але “Бездомні пси” — є, значить право на існування мають.

“Бездомні пси” — книга про повернення з війни. І основним її мотивом є дорога, вокзали, міста в які повертаються герої оповідань.

"Що відчуває людина, яка повертається з війни додому? Що вона думає? Який світ бачить?" — власне, ці запитання ключові для цієї збірки оповідань. Знаю, відповідей як таких там немає, але є якийсь зафіксований стан речей.


"Донбас.Шахта" В.Пузік

Якби я писав ті тексти зараз — вони були би інші, але писалися вони після повернення з війни і саме тому для мене вони дуже і дуже важливі, адже писалися, так би мовити, по “гарячих слідах”.


Автор: В.Пузік

QHA: Ти на своїй сторінці у Facebook розміщуєш тексти під  хештегом #52оповідання. Що це, про що це?

Валерій Пузік: Цей флеш-моб #52оповідання я розпочав наприкінці 2017 року. Суть проста: кожного тижня писати по маленькій історії і щоп’ятниці їх публікувати на Facebook. Скажу одразу, що переоцінив свої сили, бо щоб написати 52 оповідання потрібно сидіти і писати їх. Але є робота, є сім’я — і не завжди виходить всістись і писати. Наразі написав й опублікував лише 13–14 історій.

До флеш-мобу #52оповідання приєдналося у свій час близько десяти людей. Хтось написав два оповідання, хтось більше. Вони усі публікуються з хеш-тегом #52оповідання і їх можна прочитати. Історії дуже різні і це радує.

Деякі історії беруть з реально життя. Наприклад, оповідання “Її боротьба” — це історія боротьби нашої кішки Йосі з нашим маленьким сином Орестом. Коротке іронічне оповідання написане від імені кицьки. І воно більше адресоване дітям. Так, це не казочка, але все ж.

Хоча казка також є. “Різдвяне диво у Староноворічному Байраці” — писалася декількома письменниками серед яких Сергій Жадан, Вікторія Амеліна, Татуся Бо, Сергій Осока. Ми передавали текст з рук в руки і вийшла досить таки непогана історія.

QHA: Які твої подальші творчі плани?

Валерій Пузік: Хочу дописати роман. Він має назву “Шахта” і готовий не відсотків вісімдесят. Він про війну. Розповідає реальні історію літа 2015 року.

Також, зовсім нещодавно, визріла думка на рахунок ще однієї збірки короткої прози. Вона має назву “Причастя Буйвола”. Вона вже укладена, тексти підібрані. Потрібно просто пропрацювати усі оповідання ще раз, виправити помилки. Чисто редакторська робота. 


В.Пузік з сім'єю

Насправді, мені хочеться писати казки. Рано чи пізно все ж таки я напишу їх для сина, щоб розповідати йому, або навіть читати. Так що, найголовніший читач у мене — Орест.


Дар'я Комарницька

QHA