КИЕВ (QHA) -

Bиконавчий директор Української гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко в інтерв’ю журналісту Едуарду Солодовнику в ефірі Радіо Hayat розповів про ситуацію з правами людини в окупованому Криму і cтановище українських в’язнів у Росії.

Едуард Солодовник: Сьогодні в анексованому Криму відбувається близько 70-ти засідань з приводу політично мотивованих справ щодо кримських татар. Як ви вважаєте, чи адекватно реагує українська влада на ті події, які відбуваються на півострові?

Олександр Павліченко: Коли ми говоримо про порушення прав людини в Криму, то варто зазначити, що ситуація не така проста, і впливати на ті події, які відбуваються, та надавати належним чином захист не так просто. Цим займаються як неурядові організації, так і урядові структури. Коли йдеться про надання правової допомоги у цих справах, які ми визнаємо як політично мотивовані, то тут є взаємодія з органами державної влади. Тут активно працює і офіс Уповноваженого з прав людини, і консульські служби, які надають можливе сприяння сім’ям або тим, кого ми вважаємо потерпілими від цих політично мотивованих переслідувань, а також неурядові організації. Це непроста ситуація, тому що складно вплинути напряму і домогтися відповідного результату, але це є, це відбувається, і Україна постійно наголошує на всіх міжнародних майданчиках про такі ситуації.

Едуард Солодовник: 19 грудня в ООН повинні озвучити нову резолюцію щодо ситуації в Криму. Наскільки на міжнародних майданчиках вдається відображати ту ситуацію, що сталася на сході України та в Криму, та змушувати прислухатися представників цих міжнародних організацій до тих больових точок, які існують в Україні?

Олександр Павліченко: Я можу сказати, що ситуація про стан дотримання прав людини на сході України і в Криму належним чином висвітлюється на міжнародних майданчиках. Зокрема минулого тижня у Нью-Йорку на базі ООН відбулися слухання з питань практики Міжнародного кримінального суду, і там були присутні представники урядових структур і неурядових, які ділилися інформацією щодо тих фактів, які були оцінені як злочини, які могли б стати об’єктом розгляду цієї міжнародної судової структури — МКС. Це один з прикладів. Так само регулярно інформуються парламентарі європейського парламенту, парламентарі ПАРЄ, і це є тим інструментом, який допомагає вчиняти міжнародний тиск на окупантів, що сьогодні проводжують окуповувати територію кримського півострова, і вимагати дотримуватися стандартів утримування осіб, які безпідставно або за надуманими звинуваченнями перебувають у місцях несвободи або зазнають судових переслідувань.

Едуард Солодовник: Ви свого часу працювали у Міністерстві закордонних справ. Чи зараз вам вдається знаходити певний контакт зі своїми колегами, якщо потрібно вирішити питання, що стосуються захисту прав людини в Україні?

Олександр Павліченко: Це не є предметом безпосереднього контакту зі співробітниками МЗС. Йдеться про те, чи відповідні державні інститути, які повинні слугувати захисту прав людини і займатися розслідуванням злочинів, якими є, зокрема, і правоохоронні органи, і Міністерство закордонних справ, виконують свої зобов’язання. В нас є відповідний діалог на належному рівні з державними інститутами, але він не виходить за межі діалогу, де є обмін інформацією або звернення з проханням відреагувати і якимось чином долучити державний ресурс для того, щоб вплинути на ситуацію. Ми не працюємо як компенсаторний інструмент для державних механізмів, а зосереджені виключно на наданні правової допомоги жертвам порушень, тим, хто переслідується або на сході, або в Криму. Проте коли йдеться про якийсь результативний діалог, то ми намагаємося його досягнути. Я зараз не буду давати оцінку кожному конкретному випадку, але це відбувається, і ми працюємо.

Едуард Солодовник: Розкажіть про національну правозахисну «Неконференцію». Чому саме така назва? Про що на ній ішлося, який був склад учасників, з ким спілкувалися та що нового почули?

Олександр Павліченко: Цього року відбулася друга правозахисна «Неконференція». Така назва від того, що була оформлена низка робочих груп, які досліджували конкретні питання, з якими сьогодні зустрічається правозахисна спільнота України з тим, щоб виробити та напрацювати рекомендації цієї «Неконференції», які потім робоча група оформить у вигляді дорожньої карти на 2018-й і подальші роки з тим, щоб ці питання стали об’єктом пильної уваги. Тут були різні секції, пов’язані із проблематикою сходу та Криму. Ми говоримо про окупацію та гібридну війну на сході України та окупацію Криму. Тут були проблеми, пов’язані із тими реформами, які відбуваються в українському суспільстві, а саме про судову реформу, про пенітенціарну реформу, дотримання прав внутрішньо переміщених осіб, права на захист різних вразливих категорій населення. Відповідно, це були певні майданчики, де зустрічалися зацікавлені в кожному конкретному проблемному питанні. Зокрема були розглянуті питання, які сьогодні є гострими: імплементація норм міжнародного гуманітарного права в нашому національному законодавстві, і окрема секція була цьому присвячена розгляду відповідних положень, з тим, як це має відбутися, з тим, який є законопроект, чим він специфічний і чому він потрібен, і які є можливі шляхи його проходження через Верховну Раду. А ми знаємо, що до 2019 року відкладено ратифікацію Римського статуту, що на сьогодні ставить Україну в певне становище ми вимагаємо, щоб розслідувалися міжнародні злочини, які вчиняє Росія, а самі ухиляємося від ратифікації Римського статуту, який би мав бути ратифікований, і відповідні процедури Міжнародного кримінального суду були б застосовні на території України. На сьогодні ми визнаємо юрисдикцію МКС, і ті подання, які здійснюються урядовими структурами та неурядовими організаціями, приймаються в Гаазі. І якщо подивитися на звіт Офісу прокурора МКС, який зазначає, яка динаміка відбувається в розслідуванні порушень, пов’язаних із конфліктом на сході, зі справами Майдану та окупацією Криму, то ми бачимо, що цей міжнародний механізм застосований до України, він працює, і він вимагає ретельної співпраці з боку всіх можливих партнерів з українського боку і з залученням максимально якісних міжнародних партнерів.

Едуард Солодовник: 5 грудня розглядалася гучна справа українських кур’єрів у Росії. Тут йдеться про те, що не допрацьовує трохи наша влада, адже в нас безробіття, і люди рушили в Росію. Це використали спецслужби РФ для того, щоб залучити цих людей для заробітку начебто шалених коштів за рахунок того, щоб перевозити наркотичні речовини. Ви як представник УГСПЛ, як вважаєте, в чому конкретно недопрацьовує влада та які заходи треба вжити, щоб подібного не повторювалося?

Олександр Павліченко: Відбувалося судове засідання стосовно визначення запобіжного заходу тим особам, які звинувачуються у торгівлі людьми. Це досить непоширена стаття, за якою притягуються до відповідальності, і тут ішлося про тих, хто вербував українців для роботи в Росії, заманюючи їх певними обіцянками та використовуючи усталену напрацьовану схему, коли відбиралися документи, і особа без коштів вимушена була відпрацьовувати начебто витрачені на неї кошти і отримати назад ці документи, щоб вирватися з цієї ситуації. Фактично вони були включені в торгівлю наркокур’єрами, і я думаю, що це здійснювалося під контролем спецслужб Росії, і ці особи притягалися до відповідальності. Кількість таких осіб сягає на сьогодні двох тисяч.

Тут, як на мене, не відбувся належний контроль з боку правоохоронних структур, які мали протидіяти торгівлі людьми. Це полягає передовсім у відстеженні тієї злочинної схеми, яку можна просто викрити, там всі телефони відомі. Коли була викрита ця мережа, це було реакцією на тривогу, яку здійняли правозахисники, зокрема Борис Захаров, співробітник нашої організації, та Марія Томак, які є ключовими гравцями у цьому полі. Вони сприяли тому, що ця справа набула широкого розголосу, і на сьогодні вже зупинений цей ланцюжок. Але має бути належне розслідування і мають бути притягнені до відповідальності ті особи, які вчиняли ці злочини.

Едуард Солодовник: Як дотримуватися прав людини в умовах збройного конфлікту?

Олександр Павліченко: Важко сказати, як дотримуватися прав людини в середовищі, де правове поле як таке відсутнє. Права людини виникають у відносинах між особою і державою. Коли ми говоримо про те, чим є на сьогодні неконтрольовані українським урядом території Донецької та Луганської областей, то це не є держава. Фактично це військова маріонеткова диктатура, яка керується РФ. Хто є порушником права на тій території? Україна не має можливості контролювати ту територію де-юре і де-факто. Це було визнано у заявах про дерогацію, коли були заявлені відступи від зобов’язань за конкретними міжнародними документами, такими як Європейська конвенція з прав людини та Європейська конвенція із запобігання катуванню. Тобто не існує суб’єкта, який несе відповідальність за ті порушення. Хоча за фактом, як зазначається у нормах міжнародного кримінального права, тут є той, хто безпосередньо очолює, ухвалює рішення і розпоряджається тими чи іншими долями та впливає на хід подій. Фактично це Російська Федерація, відповідно, вона несе відповідальність, але це має бути доведено шляхом відповідних судових процедур. На сьогодні це все відбувається в рамках різних розслідувань, зокрема і ЄС, і МКС.

Як на мене, має бути чітке визначення ситуації. Я наводжу такий приклад, що та революція, що сталася 1917 року, не називалася Жовтневою революцією. Ця назва прийшла пізніше. Для того, щоб чітко визначити, що відбувається, ми маємо вказати, що це таке. Тобто це не збройний конфлікт, це не сепаратисти, це є збройна агресія Російської Федерації, яка замаскована, яка здійснюється через відповідну інструкторську підтримку, ресурсну, фінансову, збройну людську підтримку, через певні структури, які сформовані на території, непідконтрольній українському уряду. Але це все одно жодним чином не змінює визначення, і відповідальність несе не Захарченко чи якийсь Петренко, це все підставні особи, які не мають жодного мандату повноважень. Вони просто призначені, і за ними стоять декілька осіб, які курують їх, тобто московські провладні структури. Відповідальність за це має нести той, хто вчиняє ці злочини. Звичайно, що той, хто безпосередньо задіяний у цих злочинах, так само не повинен уникнути відповідальності. Це є завданням для міжнародних інститутів визначити, хто є тими високими посадовими особами, які відповідальні за ці злочини, що сягають рівня злочинів проти людяності або військових злочинів. Над цим працюють і неурядові організації, зокрема наша організація збирає факти порушень прав людини у так званій ОРДЛО та Криму з тим, щоб підключити міжнародні інститути, довівши, що українські правоохоронні структури не можуть розслідувати належним чином такі злочини.

Едуард Солодовник: Чи існує в нашій країні системна стратегія з прав людини, і якщо так, то як вона реалізовується?

Олександр Павліченко: Одним з досягнень останніх років є те, що були розроблені Національна стратегія і план дій з реалізації цієї стратегії. Як ви знаєте, 2015 року Національна стратегія була затверджена, і до розробки її були залучені всі ключові гравці зі сфери неурядових організацій. Був виписаний план дій для урядових інститутів, різних міністерств, відомств  тих, на кого покладалася реформа або зміна в якомусь із секторів, де порушувалися права людини. Ми були долучені до написання цього документу, потім формували план, і можу сказати, що це була досить амбітна задача. Наша мета була в тому, щоб змінити практику основних порушень, які визнавав Європейський суд з прав людини, тих порушень, які були зазначені у звітах таких міжнародних органів, як Організація Об’єднаних Націй, Уповноважений Верховної Ради з прав людини тощо.

Щодо реалізації цього плану дій, позитивом є те, що він сприймається серйозно, не як документ, який просто написаний на папері деклараційного характеру. Проте, на жаль, рівень виконання на сьогодні становить приблизно 15% від запланованого.

Буквально на минулому тижні було проголошено, що неурядові організації вбачають можливість корегування цього плану дій та Національної стратегії, оскільки змінюються реалії та відбуваються певні системні зміни. Але наголошую на тому, що такий амбітний план вперше був створений, був закріплений на рівні документу, який був обов’язковим для виконання державними інституціями, і, відповідно, контроль за виконанням здійснюється як з боку держави, так і з боку правозахисного середовища.

Едуард Солодовник: Чи достатньо приділяють уваги наші законотворці темі Криму і Донбасу? Наприклад, до кінця цього року обіцяли розглянути законопроект про реінтеграцію Донбасу, але він не внесений на порядок денний до розгляду на цьому тижні. Інший приклад — поправка до 10-го розділу Конституції щодо запровадження кримськотатарської автономії теж буксує вже рік. І всі подібні питання, що стосуються Криму і Донбасу, на законотворчому рівні дуже повільно розглядаються.

 Олександр Павліченко: Це є політичне питання наскільки швидко та оперативно має бути ухвалений той чи інший закон, це питання до політиків, і оцінка в будь-якому разі буде політична. Я б сказав так: з точки зору потреб захисту прав людини,законодавства на сьогодні в Україні вистачає. Отже, нагальної потреби ухвалення якихось положень у терміновому порядку в цьому напрямку немає. Має відбуватися запланований планомірний законотворчий процес.

По-друге, внесення змін до певних частин Конституції передбачає і готовність парламенту ухвалювати такі зміни. Тут наш парламент є політичним інструментом, коли він оцінює можливості, що це не буде ухвалено, то не виносяться на розгляд питання, які не зможуть набрати прохідні голоси. Тому тут ми маємо враховувати стан нашого парламентаризму.

Мушу сказати, що наш парламент певною мірою ефективно працює на законодавчому рівні, відгукуючись на сучасні потреби, зокрема у питаннях захисту потреб людини. Але певна кількість проблем вирішується несвоєчасно або не завжди в той спосіб, який слугує безпосередньо подоланню проблеми. На мою думку та згідно зі спостереженнями міжнародних організацій, на сьогодні законодавчий корпус України є достатнім для подолання більшості проблем, які виникають у сфері захисту прав людини.

QHA