КИЕВ (QHA) -

Я пам’ятаю розповіді про депортацію класу із третього – четвертого. Мій тато брав активну участь у національно-визвольному русі з повернення кримських татар на свою історичну батьківщину, і тому я майже від самого дитинства знав, яка це була трагедія. Матері тоді було 6 років, вона дуже добре пам’ятає ті часи, а батькові — 3, він згадував лише окремі епізоди. Декілька спогадів моєї матері згодом увійшли до фільму «Хайтарма».

 

Родина матері була депортована на Урал, родина мого батька була депортована в Середню Азію в Узбекистан. Вже потім, у 1956 році, коли був знятий так званий комендантський режим, родичі матері переїхали до Середньої Азії. Спочатку до Таджикистану, а потім — до Узбекистану, де батько та мати познайомилися і одружилися.

 

Обидва мої дідуся воювали проти німецько-нацистських загарбників. Коли вони після війни повернулися до Криму, то не знали, що поки вони захищали велику Батьківщину, Радянський Союз, і свою малу Батьківщину Крим, радянська влада знищувала їхні родини. Коли вони повернулися на півострів, співробітники НКВС навіть не дали їм точної адреси, де перебувають їхні сім’ї. Одному сказали: «Десь там на Уралі», а іншому сказали: «Десь там у Середній Азії». Вони майже три роки витратили на пошуки своїх рідних.

 

Я повернувся до Криму у 1989 році. Батьки приїхали через півтора року, тато купив будинок у Бахчисараї, а я вступив до театрального училища. До цього, у депортації, вони багато розповідали про те, який він, Крим. У моїй уяві це був рай на землі, тому що, за їхніми розповідями, скрізь були пальми, люди ходили у білому одязі, суцільне Ріо-де-Жанейро. Але коли я повернувся, звісно, усе мало інакший вигляд. Я прилетів до Сімферопольського аеропорту, він тоді був дуже маленький у порівнянні з міжнародним аеропортом міста Ташкент, з якого я вилітав. Тож я був трохи здивований, що нічого не побачив з того, про що мені розповідали батьки. За три дні мій двоюрідний брат повіз мене до Бахчисараю, щоб показати будинок, який придбав мій батько. І тоді я відчув запах лаванди і побачив гори... І зрозумів, що так, усе правда, усе, про що розповідали мої батьки. Мабуть, так вони дітьми запам’ятали свою батьківщину, а за довгі роки депортації ідеалізували місце, до якого мріяли повернутися.

 

Зараз будь-яке висловлювання щодо неприйняття цієї анексії загрожує тим, що людей саджають або у СІЗО, або до в’язниці. Тотальної депортації не відбувається, але те, що кримські татари в абсолютній своїй більшості є проукраїнськи налаштованими громадянами, це — факт. І це — постійна небезпека для них. Ми бачимо з тих зовсім нерадісних новин з Криму, що майже кожного дня відбуваються обшуки і арешти. І не тільки тих людей, хто активно каже про свою громадську позицію, але й бізнесменів, меценатів, людей, які підтримують кримських татар, будують мечеті, підтримують благодійні та культурні фонди, як сталося це з Ресулєм Веліляєвим. Те, що відбувається зараз в анексованому Криму, має прямі ознаки утиску і психологічного геноциду кримських татар. Це буде продовжуватися рівно стільки, скільки кримські татари будуть чинити спротив, навіть мовчазний. Окупанти добре розуміють, що ми вважаємо себе українцями, громадянами України, і тому що у нас є вакцинація від всього, що зветься постсовковим, від тієї совкової атмосфери, яку зараз намагається створити в Криму окупаційна влада.

 

Після повернення до Криму перше, що я б зробив — поїхав би до батьків, родичів, а потім до моря. У мене є улюблене місце під Судаком, там батьківщина моєї матері. Це селище Капсіхор (зараз Морське) неподалік від Судака. Там живуть мої друзі, дуже мальовничий краєвид, і там я почуваюся вдома.

 

Найбільше я хочу, щоб не тільки де-юре, але й де-факто Крим повернувся до складу України. Хочу, щоб Верховна Рада врешті-решт затвердила поправки до Конституції, щоб Криму був наданий статус кримськотатарської національної автономії у складі України. Це буде величезна підтримка не тільки кримських татар, але й проукраїнськи налаштованих громадян, яких чимало в Криму. Вони мають відчути, що і на законодавчому рівні тут в Україні роблять усе для того, щоб повернути Крим якомога швидше. Як тільки буде надано статус кримськотатарської національної автономії, це буде додатковий важіль, ще один козир для захисту територіальної цілісності України. На міжнародному рівні можна буде наголошувати на тому, що саме корінний народ, підтриманий голосуванням у Верховній Раді, народ, який має і де-факто, і де-юре свою республіку в складі України, має першочергове право вирішувати, у складі якої країни йому бути. Це цілком зрозуміло, що кримські татари бачать себе у складі єдиної України. Впевнений, що доводити це нікому не треба.

QHA