В останній час від різних посадових осіб, громадських діячів, представників іноземних держав та міжнародних організацій я чую одне й теж питання – якою є стратегія повернення Криму, хто та як має її розробляти? Які саме задачі ставить перед собою українська влада?

Це питання має багато вимірів. Першим є питання пріоритетів, що ми маємо визначити. Ті суспільні цінності, які зобов’язана захищати Українська держава, є різноплановими. Можна казати про захист територіальної цілісності, суверенітету, прав людини чи про дотримання верховенства права. Про сталий розвиток суспільства чи про збереження корінних народів України. Про забезпечення економічного зростання або про захист демократичних інститутів. Але не завжди безпекові пріоритети тотожні за вектором економічним, а права людини часто стають формальною підставою для координованих посягань на демократичний лад чи на ефективність роботи системи державних органів.

Для мене як посадової особи, призначеної Президентом України, безумовним пріоритетом залишаються усі зазначені у Конституції України соціальні цінності. Але головною на сьогодні безумовно став захист суверенної волі Українського народу в умовах російської агресії.

Адже мова йде не тільки про анексію півострову, але про комплексну загрозу існування нашого народу, якому північний сусід відверто та послідовно відмовляє у самому праві на існування. В такій ситуації питання повернення Криму є складовою частиною протидії агресору, невід’ємним елементом усієї нашої зовнішньої та внутрішньої політики, всенародною справою.

За цих умов ключовим пріоритетом варто вважати саме комплексну протидію агресорові в умовах особливого періоду, що триває. Тому необхідно виділяти тактичні, невідкладні, та стратегічні завдання.

Стратегічною метою на сьогодні є максимальне удорожчання Криму як трофею російської збройної машини, перетворення анексії Криму у піррову перемогу імперського авторитаризму. Для цього варто послідовно втілювати в життя цілісний та узгоджений комплекс оборонних, безпекових, економічних, правових, зовнішньополітичних та гуманітарних заходів. А для того щоб заходи були комплексними – необхідно забезпечити постійну координацію дій між їх розробниками та виконавцями.

Щодо цього, на жаль, існує низка суттєвих перешкод. На сьогодні є багато державних та безліч громадських структур, у компетенції чи порядку денному яких можна побачити слово «Крим». Але як вони взаємодіють між собою, хто саме визначає пріоритети та вектори їх співпраці? Це питання, на жаль містить елемент риторичності.

Є структури, де «кримська» тематика експлуатується задля банального збагачення, є посадові особи, що бачать у цьому вимірі відносно простий шлях для швидкого кар’єрного зростання. Є, на жаль, інституції, які грають роль «корисних ідіотів» або прямо працюють на інший бік протистояння.

Велике значення має й «відтінення» Криму бойовими діями на Сході, й той факт, що більшість політичних сил, насамперед опозиційних, не бачать у кримчанах корисного для себе на найближчих виборах електорату, для якого варто влаштовувати політичне шоу. Ці політичні сили мають потужний вплив у Верховній Раді, відзеркалений серед іншого у політиці окремих структур виконавчої влади.

Тому маємо формувати єдину систему координації, взаємодії державних інституцій щодо Криму. Такий підхід не має зводитися до формування якоїсь бюрократизованої монолітної надсистеми –адже не може, наприклад, орган виконавчої влади відповідати за контррозвідку, а правоохоронна структура – за реалізацію культурних прав корінних народів Криму. Опрацювання такої системи має стати тестом на зрілість та інституційну спроможність державної влади та громадянського суспільства

Редакція QHA може не поділяти позицію авторів

QHA